Тарас Шевченко

Серед тих визначних діячів, чиї серця, помисли, талант спрямовані на служіння народові, чия душа сповнена високої любові до батьківщини, Шевченко по праву займає почесне місце, бо з таким вогнем у душі захищав свободу і незалежність вітчизни, честь і гідність народу. Безсмертне ім’я великого українського поета і художника Т. Г. Шевченка відоме скрізь як ім’я людини, що віддала своє життя боротьбі за волю Україна.

У тісному єднанні з російськими революційними демократами Шевченко вів боротьбу проти царизму і кріпосництва, він був безстрашним, невтомним співцем волі, полум’яним патріотом своєї батьківщини, служив народові, віддав йому свою геніальну творчість, жар свого серця.

Своєю творчістю Т. Г. Шевченко відкрив нову епоху в українській літературі, створив чудові зразки поезії, які могутньо зазвучали над світом як гнівне звинувачення царизмові, як пристрасний заклик до активної боротьби за кращу долю. Натхненні поетичні твори Тараса Шевченка – неоціненний скарб світової літератури – стали надбанням широких народних мас.

За півтора століття після смерті поета накопичений величезний інформаційний матеріал про його життя і творчість. Видані цікаві спогади сучасників: художників, літераторів, громадських діячів, істориків, етнографів, акторів, представників духовенства, військових, політиків, рідних і близьких поета, і навіть звичайних селян. У цих спогадах по крихітках відтворюється живий і неповторний образ Тараса Григоровича, його чуйна і зворушлива душа, погляди й світогляд. Про що свідчить видання:

Загальновідомо: Тарас Шевченко провістив світові українство! Згадаймо з цього приводу ще раз проникливі слова його земляка й наступника на ниві красного письменства, визначного українського письменника Олеся Гончара, на думку якого, Шевченко «народився, щоб осяяти Україну»; Шевченко — це поет-пророк, який «врятував цілу націю, бо дав їй життя, дав ідеал, дав віру! Це — культ сонця, образ світу Божого, найвищої справедливості...»

В середині XIX століття Шевченко відкинув так довго і нав'язливо насаджувані царськими сатрапами та безрідними зросійщеними «хохлами» поняття малоросійства, новоросійства тощо і сміливо й відверто заявив: є задушлива самодержавна Російська імперія і є — «його» прекрасна, «мила» й «свята Україна». Ці справді святі поняття Великий Кобзар проніс через все своє страдницьке життя, через усю свою геніальну творчість — і як поет, і як видатний художник. Так, на сторінках «Кобзаря» дорогі для Шевченка слова Україна, Дніпро, Київ, які трапляються численну кількість разів, служать багатозначними символами, синонімами батьківщини.

Дослідники, які вивчають топонімію України, в творчості Т. Г. Шевченка, насамперед в його поезіях, серед 80 українських топонімів, вжитих ним близько 600 разів, вирахували, що більше половини з них — 330 (57%) — припадає саме на ці три назви: Україна (198 разів), Дніпро (до 80 разів) і Київ (до 50 разів).

Так Великий Кобзар обстоював і прославляв істинне ім'я своєї Вітчизни, надаючи йому величного змісту й піднесених інтонацій. Саме завдяки його поезії термін «Україна» став загальновживаним і загальновизнаним. Офіційно майже неіснуюче й переслідуване ім'я «Україна» міцно і навічно ввійшло у свідомість уже його сучасників не тільки в Україні та Росії, але й, що надзвичайно важливо, здобуло визнання у цілому світі: разом з «Кобзарем» Тараса Шевченка воно стало відоме на всіх континентах планети.

Природно, поняття «Україна», численні власні назви, особливо географічні, ототожнювалось з українським народом, його багатою і прекрасною українською мовою, давньою українською історією ...Цю даність поет утверджував усім своїм життям, усією своєю могутньою творчістю. Тому-то свої думи, свої тривоги, все те, що було найдорожче в його визволеній з пут рабства душі, Шевченко відсилає в Україну з надією, що живе поетове слово знайде шлях до рідного народу й сприятиме пробудженню його духовної енергії:

В Україну ідіть, діти!

В нашу Україну..

Привітай же, моя ненько! Моя Україно!

Моїх діток нерозумних,

Як свою дитину.

(«Думи мої, думи мої...»)

Україною, її славною козацькою історією, народною культурою, українськими піснями, легендами був наповнений увесь внутрішній світ Шевченка.

Вирвавшись на волю, він поринає в культурне життя Петербургу, невпинно й напружено працює над своєю освітою, успішно навчається в Академії мистецтв, багато читає, захоплено вчився малювати у великого Карла Брюллова, пише прекрасні свої поетичні твори. Але душею він — зі своєю Україною, зі своїм українським народом, тужить за рідною мовою. У листі до брата Микити він просить: «Та, будь ласкав, напиши до мене так, як я до тебе пишу, не по-московському, а по нашому... Нехай же я хоч через папір почую рідне слово, нехай хоч раз поплачу веселими сльозами, бо мені тут так стало скушно, що я всяку ніч тільки й бачу во сні, що тебе, Керелівку, та рідню...».

Яких тільки епітетів не вживає Шевченко, оспівуючи природу України, її талановитий працелюбний народ! «Україна-мати», «Україна свята», «Україна широка», «край прекрасний, розкішний, багатий», той єдиний рідний край на землі, до якого линула його душа, його любляче серце ...Звертаючись до своєї милої України, поет користується особливою лексикою, сповненою теплоти й ніжності; як до рідної матері, звертається зі словами «тихої любові»: «Україно, Україно! Ненько моя, ненько!».

Зворушлива синовня любов до України, ніжні почуття до рідного придніпровського краю та його людей, сердечність, доброта, оспівування сили і краси народного духу українців — це найхарактерніші риси багатьох творів Шевченка, в яких йдеться про патріотичні почуття до Батьківщини. Не випадково російський письменник Корній Чуковський назвав Шевченка «самым нежным и ласковым из всех в мире поэтов».

Муза Шевченка могутня народними життєдайними джерелами. Поет глибоко вивчав минуле і сучасне рідного краю, багато подорожував селами і містами України, незмінно керуючись естетичним принципом: «Щоб знать людей, то треба пожить з ними. А щоб їх списувать, то треба самому стать чоловіком, а не маротратилем чорнила і паперу».

Живучи на чужині, Т.Г.Шевченко мріяв про повернення. Перед його духовним зором стояла рідна Україна в усій її пронизливо тужливій красі, в усій величі героїчного минулого її волелюбного народу. 25 січня 1843 року в листі до Г.С.Тарновського Шевченко писав: “…згадую нашу Україну. Ох, якби-то мені можна було приїхати до солов’я, весело б було”. Він думав про неї дні і ночі, оспівав її у піснях свого “Кобзаря”:

Та хоч крізь сон подивлюся

На ту Україну,

Де ходили гайдамаки

З святими ножами, —

На ті шляхи, що я міряв

Малими ногами.

(«Гайдамаки»)

Будучи речником всеукраїнського єднання, Шевченко пронизливим зором охопив свою батьківщину у її найрізноманітніших часових і просторових вимірах.

Особливе місце в його житті і багатогранній творчості займає Полтавщина. Ще в Петербурзі кінця 30 - поч. 40 років XIX ст. до кола його близьких знайомих входили полтавці письменник Євген Гребінка, художник Аполлон Мокрицький, конференц-секретар Академії мистецтв Василь Григорович. Вони багато зробили для викупу Шевченка з неволі, а Є. Гребінка разом з полтавцем Петром Мартосом домоглися у цензури дозволу на вихід у світ «Кобзаря». Шевченко завжди пам'ятав, що з полтавської землі «сонцем засіяла» слава І. Котляревського і М. Гоголя, що тут розквітнув сценічний талант його близького друга М. Щепкіна.

На велелюдних полтавських шляхах великий Кобзар гартував своє слово, вбирав у поетичну душу страждання і муки кріпаків, наснажував її вогнистою ненавистю до «розпинателів народних».Гнівом закипає серце Кобзаря, коли він дивиться на ці страшні картини:

Чорніше чорної землі

Блукають люди, повсихали

Сади зелені, погнили

Біленькі хати, повалялись,

Стави бур’яном поросли.

Село неначе погоріло,

Неначе люди подуріли,

Німі на панщину ідуть

І діточок своїх ведуть! …

(«І виріс я на чужині…»)

Потім уже в Києві поет вступив до Кирило-Мефодіївського братства, за що його 1847 року заарештовано і відправлено спочатку до Петербурга, а потім у далекі оренбурзькі степи. Але і в тюрмі, і на засланні він не перестає писати про тяжку долю України, ні на хвилину не полишає думати про свій народ. Відпустили його 1868 року, і він одразу ж направився на Україну, відвідує друзів.

Він хоче залишитися в рідному краю, та влада забороняє, і цього разу Тарас Шевченко вже назавжди покидає Україну. Покидає з тяжким настроєм, з нездійсненними планами. І тепер на Шевченка чекає повна самотність.

Ось так і прожив своє життя Тарас. Мріяв жити на своїй землі, насолоджуватися її красою, та його долею розпорядилися інші. Як злодія виганяли його з рідної хати, а весь злочин полягав лише в тому, що заявив він про свій народ як про талановитий, працелюбний, гідний поваги, не міг змиритися з тим місцем, яке відводив українському народу царизм в тогочасній Росії.

Останній рік свого життя поет присвятив виданню і розповсюдженню свого українського «Букварика».Шевченко ще продовжував мріяти про придбання хатинки над Дніпром. Проте здоров’я поета було сильно підірване тим, що ні життя його не шкодувало, ні сам Шевченко не пильнував.

Україна самостверджується для себе і для світу під знаком Шевченка, під знаком Шевченка наш народ повертає собі національну самосвідомість і гідність, хоче, як сказав Янка Купала, "людьми бути ". А Шевченків ідеал - Україна великої сім’ї, "вольної, нової". Україна без зла. Не було в ньому ні краплини національної зарозумілості чи упередженості проти народів, і Україну він любив, за Україну стояв, за Україну себе віддав не тому, що хотів би її підняти над іншими народами, а тому, що хотів бачити її рівною з іншими в сім’ї світовій.

Шевченко належить не тільки Україні, а всьому людству, хоч кожне його слово про Україну. Його поезія давно стала нетлінною і важливою частиною духовного єства українського народу. Шевченко для нас —це не тільки те, що вивчають, а й те, чим живуть. З чого черпають сили й надії. У глибини майбутнього посилав він свої непорушні заповіти синам свого народу, і серед цих заповітів перший і останній —

Свою Україну любіть,

Любіть її... во время люте,

В остатню тяжкую минуту

За неї Господа моліть

(В казематі)