«Кобзар» та «Гайдамаки»

Богдан Лепкий

Знакомство з Мартосом і перше видання «Кобзаря». – Найціннійша українська книжка. – Могутнє враження. – «Кобзарь» і Квітка. – «Кобзарь» і російська критика. – «Неистовый Виссаріонъ.» – Гоголь про Шевченка. – Українське письменство перше й тепер. – Не повинно бути двох гадок. – Вага ріднього слова. – Котляревський і Шевченко. – Безпримірна поява! – Другий портрет Шевченка. – Овідієві метаморфози! – Штернберґ і німці. – Знакомство з творами Ґетого, Шіллєра, Вальтера Скота й Кернера. – Лєонард Демський. – «Гайдамаки.» – Критика. – Пророкування і дійсність. – «Гайдамаки» й польська критика.

Під кінець 1839 р. пізнався із Тарасом у Гребінки дідич із Полтавщини, Петро Мартос і бував у його кватирі на Василевськім острові. Шевченко згодився намалювати з його портрет акварельними красками. Прийшовши раз на сеанс Мартос припадково підняв із землі кусок записаного паперу і прочитав на йому слова:

Червоною гадюкою

Несе Альта вісти,

Щоб летіли крюки з поля,

Ляшків-панків їсти.

Слово по слові – показалося, що Шевченко не тільки малює, але й вірші пише. Має їх повну скринку під постелею. Мартос зацікавився поетичніми творами бувшого кріпака. Попрохав їх у Шевченка, прочитав, захопився і поніс – до когожби – як не до відомого українського поета Гребінки?[Гребінка знав мабуть уже перед тим Шевченкові твори, бо 18. XI.1838 писав він до Квітки: « є тут один земляк Шевченко, що то за завзятий писати вірші! Як що напише, так тільки цмокни і вдар руками об поли…» Та, на жаль на видання отсих віршів мабуть не було гроший.] Отсему-то припадкови завдячуємо найціннійшу українську книжку – «Кобзаря».

Появилася вона коштом Мартоса у Петербурзі 1840 р. Невеличка, чепурна книжечка з рисунком Штернберґа – кобзар і хлопчик. Надруковано в ній:

Думи мої, думи мої, лихо мені з вами. – Перебендя. – Катерина. – Тополя. – Нащо мені чорні брови, нащо карі очі. – До українського писаки. (До Основ’яненка.) – Іван Підкова. – Тарасова ніч.

Небогато, а прецінь як богато! Тяжко знайти другу книжку у світі, щоб для долі народу мала таке превелике значення, як «Кобзарь» для України. Це було щось так несподіваного, нового, щось так глибоко з душі народу добутого, що годі було опертися його силі. Цей «Кобзарь» прямо чуда творив. Сонних будив, збитих із народнього шляху на праву дорогу навертав, старим грішникам приспану совість розбурхував, єрихонською трубою гремів. Кождий з нас чує це по собі, що то за книжка! Навіть пани, які «терпѣть не могли украинскаго языка!», не тільки радо слухали Тарасового слова, але й сльозами заливалися. Байдужність до ріднього слова зникала, розвівалася, як імла, коли сонце зійде.

Дійсно, неначе сонцем, був «Кобзарь». Найкраще це могутнє враження від Тарасового дебюту висловив один із українських вельмож, старий письменник Квітка. Йому, як казав – аж волосся на голові піднімалося, коли читав «Кобзаря», «я його притулив до серця, бо дуже шаную вас, і ваші думки кріпко лягають на душу».

Дійсно кріпко лягають на душу народу твори Тараса Шевченка, а волосся на голові ще й нині піднімається нам і ворогам нашим. Ворогам – на думку, що вони з Україною робили, нам ізза того, що ми так богато ще не зробили, з того, що нам робити велів «Кобзарь».

Зовсім інакше стріла Шевченкового «Кобзаря» тодішня російська критика. «Появу Кобзаря в друку, каже М. Чалий повитали російські критики однодушним глумом над українською мовою й народностю.» Не відстав від того гурту навіть найсвітлійший між ними «неистовый Виссаріон» (Бєлінський), який не зжахнувся сказати: «хорошая литература, которая только и дышетъ, что простоватостью, крестьянскаго языка и дубоватостью крестьянскаго ума!» I не диво.

Російська література цих часів перенята була сальоновою атмосферою, а від Шевченкових віршів віяло селом і селянином – «несло дьогтем», – як висловився Гоголь, Гоголь, котрого так високо ставив Тарас! Вона ішла в розріз із стремліннями западників, а російські славянофіли, поки що, також не мали приводу тішитися нею, бо була в їй для того славянофільства найбільша небезпека – видимий сепаратизм. Як слушно каже Ефремів «наші письменники Полтавсько – харківської школи з своєю невиразністю в національних поглядах та політичним консерватизмом могли вживатися під одним дахом навіть із такими непевними добродіями, як видавець обскурантного «Маяка» Бурачок.

Діяльність Шевченка вивела справу з такого невиразного становища. Питання стало руба: маючи такі таланти, як Шевченко, українське письменство повинно буде йти своїм окремим шляхом, розвиватися з себе і для себе і в процесі розвитку, видима річ, одтягати частину літературних сил од російського письменства, що звиклося вже було з думкою про свою універсальну вагу для цілої Росії [Сергій Ефремов. Історія українського письменства. Стр.269].» Inde ira! На щастя, Шевченко не дуже то й турбувався неприхильним становищем російської критики. Він сказав собі «хоч і мужицький, аби поет» і незабаром на пораду, щоб понехав свою мертву мову, а писав, як Гоголь, по російськи, дасть у передмові до «Гайдамаків» знамениту відправу:

«Спасибі за раду!

Теплий кожух, тільки, шкода,

Не на мене шитий,

А розумне ваше слово

Брехнею підбите.»

Шевченко знав уже тоді вагу ріднього слова і слово це хотів покласти на сторожі народу. – І поклав! До його «Кобзаря» справа літературньої мови у нас, мимо Котляревського, була нерішена, можна було перечитися, як нам писати і такі суперечки йшли; після його не повинно було бути двох думок. Він словом, мов мечем, розтяв цей узол. Вмер Котляревський, автор «Енеїди», а на його місці ставав Шевченко, автор «Кобзаря».

Котляревський сміявся, Шевченко плакав, тужив, мертвих будив, живих поривав, хмари ламав. Мабуть нема поета, якого перший виступ мавби такий успіх, таке значення, таку вагу; нема поета який би так скоро, автодидактно, майже без підмоги вийшов на такі верхівя, на яких з’явився Шевченко у «Кобзарі». Недавний кріпак і неук попадає в товариство вольних високообразованих людей, переважно чужинців, москалів і поляків і не затрачує народнього почуття, кругом себе бачить чужу культуру, а не затрачує завдатків своєї рідньої, пізнає чужі літератури й не піддається їх впливам та ще й свою пускає на новий широкий шлях, чує кругом чужу мову, а свою підносить на висоту досконалої літературньої мови, живе кільканайцять літ серед переможців і не піддається їм, а починає боротьбу Давида з Ґоліятом.

Безпримірна поява!

Якже зміняється тепер портрет сего виїмкового чоловіка. Це вже не замурзане хлопя, не челядник запачканий хварбами, не кріпачок, готовий кожньої хвилини сповнити хоч би який приказ свого пана-дідича, а мущина, свідомий своєї гідности, високого хисту, великого завдання.

Високе чоло, глубоко осаджені, темно-сиві очи, невеликі, повні, різко викроєні уста, буйна, на лівий бік зачесана чуприна, лице й вуса вибриті, лиш біля уший оставлені невеличкі, темнорусяві, як і волосся, бокобороди. Старанно вдягнений, з хусткою високо, (як тоді було в моді,) під ковніром пов’язаною. Дивлячись на поли свого лискучого плаща він думав:

чи давно то я в замараному халаті, не відважувався про таке вбрання й гадати, а тепер! Сотню карбованців викидаю на оттакий плащ! Просто Овідієві метаморфози! А то бувало розживешся як небудь на коповика й несеш його в райок, не розбираючи, який там спектакль; за коповика було до смаку нарегочуся і гірко наплачуся, да так, що иншому й за цілий вік його не доведеться так плакати і так реготати. Чи давно це було? Не далі як учора – і така переміна! Тепер вже я не інак іду в театр, як в кресла, і рідко коли беру місце за креслами. А дивитися іду не так, на що трапиться, а іду або на бенефіс, або вибираючи спектакль добрий [Художник. Ibidem стр. 593].

Крім Брюлова він дуже близько живе тепер із малярем Штернбергом, Німцем, з яким мешкає на одній кватирі, і який впроваджує його в поважні доми німецькі в Петербурзі. «В суботу до Йоахима, а в неділю до Шмідта та до Фіцтума. Ви бачите, що усі мої знайомі – німці, але які гарні німці. Я просто закоханий в отсих німців .» У Шмідтів приходить йому на думку споруджувати літературні вечорі. Після чаю читають.

Першого вечора Шевченко, другого Штернберґ, на переміну. Тарас знакомиться з творами Ґетого, Шіллєра, Вальтер-Скота, Кернера, слухає Моцартової сонати, Бетговенового квінтету, вечеряє в ресторані з Карлом Павловичем, часто один – одного провідують, або йдуть гуляти на острови Петровський і Крестовський, щоб там малювати чорну ялину, або білу березу. Буває також у поляка, Лєонарда Демского, у якого єсть гарна бібліотека грецьких, римських, німецьких, француських й польських авторів – між іншими «червоного історика» Лєлєвеля.

«Бідолашний Демський – пише опісля Тарас – не діждався і доки крига на Неві рушила – помер – яко сущий праведник, тихо, спокійно, наче заснув.»

І тоді Тарас склав йому на грудях охолоднілі руки, поцілував у зимне чоло і закривши покривалом, пішов піклуватися похоронами, як Самарятанин. Покликав попа з церкви св. Станіслава, з сторожем узяли убогу домовину й рушили в далеку дорогу.

Для Шевченка приязнь була заєдно, чимсь великим, щирим, поважним.

Отсих кілька цитатів знакомить нас дещо з тодішним Тарасом, та щоб його портрет в повний ріст можна собі покласти перед очи, щоб бачити, як він ріс із козачка-кріпачка у поета-велетня на це треба б далеко більше матеріялу, ніж той, яким ми нині розпоряджаемо. Процес росту кожнього великого чоловіка – річ незвичайно трудна для історика, у Шевченка тим труднійша, бо він виріс неімовірно скоро, нагло й серед виїмкових обставин.

Про почуття сил, про свідомість високого розвитку, свідчить факт, що він так скоро після своїх перших літературніх спроб зважився на таке діло, як велика історична поема «Гайдамаки».

Ледви-не-ледви випустив їх цензурний комітет і появилися вони 1841 року в Петербурзі.

Критика приняла їх не краще «Кобзаря»[«Если господа кобзари думаютъ своими поемами принести пользу нисшему классу своихъ соотчичей, то въ этомъ они очень ошибаются: ихъ поэмы, не смотря на обилiе самыхъ вульгарныхъ и площадныхъ слов и выраженiй, лишены простоты вымысла и разсказа, наполнены вычурами и замишками, свойственными всѣмъ плохимъ піитамъ, – часто нисколько не народны, хотя подкрѣпляются ссылками на историю, пѣсни и преданія, – и слѣдовательно по всѣмъ этимъ причинамъ – они не понятны простому народу и не имѣютъ въ себѣ ничего съ нимъ симпатизирующаго» ( Отечеств. Зап. 1842, кн. 5.)]. Що казали читачі на Україні, Шевченко гаразд не знав.

Не диво, що з годом писав до Григорія Тарновського [Основа. С. Петербургъ 1862. Май. Стр.6.]:

«Може й там над ними сміються так, як тут Москалі. Зовуть мене ентузіястом, сиріч дурнем. Бог їм звидить! Нехай я буду й мужицький поет, аби тільки поет, то мені більше нічого й не треба.»

Коли рівняти отсю відповідь на критику Бєлінского, повну глуму із кобзарів, і плохих піітів, повну презирства й менторства та легковаження якогось там молодого хахлацького віршописа, то симпатія мусить остатися по стороні Шевченка. За Бєлінським останеться одно – примір, як часто помиляються навіть такі добрі критики, яким безперечно був «неістовий Висаріон» і як часто грішать такі добрі люди, яким безперечно він був.

Ворожба Бєлінского, немовто із «Гайдамаків» не буде народови користи, бо народ їх не розуміє, не справдилася. Видно, що Бєлінський не розумів народу, а розумів його Шевченко. «Гайдамаки», мимо своїх незаперечених похибок, повні життя, кольоритности, енерґії, великий образ бунту проти кривди.

Для самого ж Шевченка були «Гайдамаки» поглядом крізь сон

«На ту Україну,

Де ходили гайдамаки

З святими ножами, –

На ті шляхи, що я міряв

Малими ногами.»

На закиди ж польської критики, немов би Тарас хотів у Гайдамаках розбудити кровожадні почуття народу, поет неначе заздалегідь дав дуже ясну відповідь у передмові: «серце болить, а розказувать треба; нехай бачать сини і внуки, що батьки їх помилялися; нехай братаються знова з своїми ворогами; нехай житом-пшеницею, як золотом покрита нерозмежованою останеться на віки од моря і до моря славянськая земля!»