У просторі Шевченкової поетичної планети, сакрально вивершеної з огляду на поетичну цілісність та її особ­ливе місце в культурній історії українського народу, а тому безмежної для інтелектуального осягнення (як і в цілому планетарний простір культури), роль версто­вих стовпів духовного путі поета відіграють символи.

Ідіостилістична картина світу в Тараса Шевченка спи­рається на численну символіку, що її традиційно асо­ціюють із національною знаковістю, ментальними характеристиками і символами: сад, калина, тополя, верба, місяць, біла хата тг. ін. Проте шлях поета, як і філософа, «до ейдосу пролягає не лише через прос­тір зовнішнього буття» та його виразових координат, а й через простір культурного символу. «Власне симво­лом є ейдос як мета».

У поетовій картині світу акцентованим є символ саду. Сад як уособлення ідеального, мрії про щастя, Україну, найвищу благодать на землі, місце любові та спочинку постійно синонімізуються, як і в біблійному тексті, з раєм, гаєм, домом, світом божим, волею: «Та як буду здужать, То над самим Флегетоном Або над Стіксом, у раю Неначе над Дніпром широким. В гаю — предвіч­ному гаю, Поставлю хаточку, садочок Кругом хатини насаджу...»; «Високі на горі палати, Чималий у яру ста­вок, Зелений по горі садок, І верби, і тополі, І вітряки на полі»,— у панорамному зображенні «раю земного». «Ходімо, каже, у свій гай, У свій маленький тихий рай! Ходім додомоньку, дитино».

Центральний образ ідіостилістичної картини світу в Шевченка одночасно є найвищим символом христи­янської культури, де «сад Едемський» (= рай) — місце найвищої благодаті, бо якщо «Ти пробував ув Едені, садку Божому: усякий дорогий камінь — на одежі твоїй».

Саме сад у біблійних текстах є символом Раю небес­ного і Раю земного, центром космосу, уособленням духовності, співвіднесеної з перебуванням у райському саду. Біблійні тексти свідчать, що Рай земний спочатку був Садом і Адам культивував сад: «І взяв Господь Бог людину, і в еденському раї вмістив був її, щоб порала його та доглядала».-

І Кобзар також мріє: «Садочок кругом хатини наса-жу», а потім у «Подражанії»: «Посажу коло хатини На вспомин дружині І яблуньку і грушеньку На вспомин єдиній!».

Сад у Біблії втілює — покликання у нашому тексті вже були присутні — сутність рослинного царства початку циклічної ери, тоді як небесний Єрусалим — її кінця. І саме тому сади античного Риму — спогади про втра­чений рай.

Сади також є символами та ідеєю світу, що був спочат­ку, а одночасно найвищою культурою земної цивіліза­ції — садами японськими, перськими, у Т. Шевченка — українськими. Сад на Далекому Сході — це світ в мініатюрі. Як і у Тараса Шевченка: «Село! — і серце одпочине. Село на нашій Україні — Неначе писанка село. Зеленим гаєм поросло. Цвітуть сади; біліють хати, А на горі стоять палати. Неначе диво. А кругом Широ­колистії тополі, А там і ліс, і ліс. і поле, І сині гори за Дніпром. Сам бог витає над селом».

Синонімізація саду-раю у поета має виразно біблійну аналогію — гебрейське §ап (садок) у священному тексті синонімізуються з раєм: («І насадив Господь Бог рви ув Едені на сході, і там осадив людину, що її Він ство­рив»). І це зумовлює Шевченкові постійні перехресні означення сад (рай, гай, дім, світ) — красний, веселий, зелений, тихий, божий, святий, предковічний: «В раю веселому зросла. Рожевим цвітом процвіла. І раю крас­ного не зріла, Не бачила, бо не хотіла Поглянути на божий день, На ясний світ животворящий!».

Шевченкові тексти уможливлюють символічні інтер­претації у стилі Г. Ґайдеггера чи Ж. Дельоза або постін-терпретації їх послідовників аналізувати «примхливе і складне мерехтіння символів у просторі філософії» і семантики, спостерігати «безперервний рух і коли­вання поверхні, гру зсувів, що породжують мерехтли­вий й переливний смисл».

Біблійний синонімічний ряд розширюється у поета, осягаючи поетичну буттєвість: сад — це і мрія про рай на землі, але й мрія про Україну; рай у поета не лише викінчений, ідилічний образ українського села, але й асоціація з волею в «Саулі», з полем вольним. Світ божий — це не лише численні віднесення до синоніміч­них понять саду, раю, дому; гаю, але й синонімізація в іншій понятійній парадигмі: світ божий — світа­нок — народження — день.

Символічна картина світу деталізується й уточнюється за принципом понятійної іррадіації, утворюючи спів­віднесену символіку образу України, де простір симво­лу корельований із простором буття: «І темний гайок зелененький, І чорнобривка молоденька, І місяць з зорями сіяв, І соловейко на калині То затихав, то щебе­тав, Святого бога вихваляв; І все то, все то в Україні!..»; «...дивлюсь, В садочку, квітами повита, Неначе дівчи­на, хатина, Дніпро геть-геть собі розкинувсь! Сіяє бать­ко та горить! Дивлюсь, у темному садочку, Під вишнею у холодочку, Моя єдиная сестра!».
У поетовій картині світу парадигвально представлені не лише синонімічні аналоги саду, але й антонімічні.

У земному саду проізростанню заважають бур'яни, будя­ки і терен, а сад є понятійною антитезою пустці, пус­тині, що відбиває національні географічні координати і сформовану вже у новий час. семантику протистав­лень: «Коло пустки на милиці Москаль шкандибає. На садочок позирає, В пустку заглядає»; «І пустиню опанують Веселії села»; «Іван пішов собі в пустиню, А твій меж люди».

Поет розвиває компонентну варіативність антитези, його символи буття й свідомості увиразнюють деталі, фрагменти, складові картини сущого, корелюючи у просторі культури не лише базисне протиставлення саду — пустині, а й синонімізованих (часто метафо­ризованих) аналогів: весела хата — чужеє поле: світ — темрява; село — степи, ліси, дебрі, пустиня; світ бо­жий — пустка; веселі палати — терен; пшениця — зіно­вать, кукіль і будяк та ін.: «Біжить почтар із Віфлеєма І каже: — Царю! Так і так! Зіновать, кукіль і будяк» Росте в пшениці! Кляте плем'я Давидове у нас зійшло! Зотни, поки не піднялось!»; «І ти, великая в женах! І їх униніє і страх Розвіяла, мов ту полову, Своїм святим огненним словом!».

Проте понятійні протиставлення в Шевченка є лише контекстною конкретизацією великої цивілізаційної антиномії проізростання священного плоду в райсько­му саду і добування хліба у поті чола свого.

Мойсеева книга Буття свідчить: «І до Адама сказав Він: "За те, що ти послухав голосу жінки своєї та їв з того дерева, що Я наказав був тобі, говорячи: "Від нього не їж",— проклята через тебе земля! Ти в скорботі будеш їсти від неї всі дні свойого життя. Тернину й осот вона буде родити тобі, і ти будеш їсти траву польову. У поті свойого лиця ти їстимеш хліб, аж поки не вернешся в землю, бо з неї ти взятий. Бо ти порох,— і до пороху вернешся"».

Біблійна антитетика виявляє протиставлення: лілея — терен, яблуня — лісові дерева, сад {виноградник) — дикі ягоди, терня, будяччя, осот, еденський садок — опустіла пустиня, виноградник — гола пустиня (і метафоризова­не: виноградник — вчення Господа, гола пустиня — зневі­ра), міста — край пустині та степу.

Як поетичний аналог до культурного коду з біблійної традиції постає в Тараса Шевченка символ спустоше­ного, занедбаного саду — цивілізаційного знаку руй­нації: «Усох виноград, а фіга зів'яла, гранатове дерево, й пальма та яблуня, і повсихали всі пільні дерева, бо Він висушив радість від людських синів».

І Шевченкова мотивація семантичного поля пустині є розвитком біблійної символіки: «І нащо ви вивели нас із Єгипту, щоб привести нас на це зле місце? тут не родить збіжжя, ані фіги, ані виноград, ані гранатове яблуко, і навіть немає напитись води!».

Пустиня в Біблії — це і спустошення у книгах пророків Ісаї та Єремії, і пустиня народу Ізраїля, і місце диявола; і синонім руїни, сплюндрування: «Я оберну цей Край на спустошення та на сплюндрування за всі їхні гидоти, що зробили вони».
У кожному разі символічне протиставлення у христи­янській традиції саду — пустці, пустелі є цивілізацій-ним феноменом, що зумовив світоглядні орієнтири європейської культури.

Кардинальні буттєві опозиції (за Е. Соловей), такі як життя і смерть, добро і зло, гармонія і хаос, свобода і неволя, мить і вічність, зовнішня оболонка явища і прихована сутність, спричиняють до філософського узагальнення в поетичному тексті, а отже, до набуття словесними символами нових, зумовлених особливос­тями авторської інтерпретації значень. «І скажуть: цеп опустошілий Край став як той еденський садок, а ці листа, повалені й попустошені та поруйновані, тепер укріплені та замешкані» — текстова сублімація сим­волічного протиставлення саду — пустки.

Для Тараса Шевченка сад також є символом істинно сущого на землі. Сад — саме життя, сад — гармонія вічності. Символ постає у творчості українського пое­та з давньої успадкованої цивілізаційної традиції, що визначила не лише знаковість ідеально-абстрактну і конкретно-понятійну, відбиту у мовних значеннях, але й розвинула мовно-культурний простір поетового слова до нових, авторських кореляцій синонімічних, антонімічних, поєднала логіку субстанції та чуттєвість художнього образу, зумовивши розвиток українського слова.

Можна твердити, що Кобзар успадкував символічний знак саду не лише з біблійної традиції — філософ сим­волів Григорій Сковорода, знаний і поціновуваний Тарасом Шевченком, розвинув його в духовну сутність у «Саді божественних пї)сней», а концептуально змо-делював в ідеї про «сродну працю».

Полісемантична символіка саду взагалі домінантна для середньовічного простору української барокової культури: сад вонньш у Л. Барановича, небесний сад у Д. Туптала, Печерські сади у С. Почаського і у нього ж «Музика — сад утіхи, жродло мислій вдячних» та ін. Для Кобзаря символіка саду є вже літературною традицією, культурним універсальним знаком, а отже, можливою є його поетична інтерпретація, філософське осмислення українського буття у вербалізованих зна­ках християнської цивілізації.

Тарас Шевченко як найперший поет нового літера­турного часу акумулював символічну знаковість саду, одночасно розвинувши її в образах національної куль­тури.

Полісемантичність лексеми, її фразеологічна варіант­ність, системна окресленість парадигвальних відно­шень, продуктивність метафорична корельовані сьо­годні з шевченковою традицією в українській словес­ній культурі. Слово Великого Кобзаря поєднало цивілі-заційні витоки і сучасність, зумовило інтелектуальний вектор українського художнього слова.

Розуміння менталітету як лінгвістичної категорії в кон­цепції прогресивного розвитку національної літера­турної мови зумовлене окресленням інтелектуалізації як виміру змісту і перспективи мови, її самобутності й одночасно здатності до культурної інтеграції та інтер­претації в національному слові цивілізованих набутків людства.