Тісна дружба навіки поєднала Т.Г. Шевченка і Михайла Олександровича Максимовича – визначного українського вченого-природознавця, історика, філолога, фольклориста, етнографа, який народився на хуторі Тимківщина 1804 року. Вони познайомилися у Києві 1843 року. Тоді поет подарував ученому свою поему «Тризна» з власноручним підписом. Про любов Тараса Григоровича до професора Максимовича свідчить зміст його листа до М.С. Щепкіна від 05.12.1857 р.: «Поцілуй старого Максимовича за мене та запитай, чому він мені не шле своє «Слово о полку Ігоревім».

У Москві друзі зустрілися після приїзду туди Тараса Шевченка з Нижнього Новгороду 25.03.1858 року. Тоді, наступного дня, Максимович на честь земляка дав обід. У щоденнику поета є кілька записів про зустріч із ученим. Їхні листи пройняті взаємною повагою і теплим щирим почуттям. Як повідомляється у «Шевченковому словнику», збереглися 9 листів поета до вченого і 9 листів ученого до поета. Вчений сприяв надрукуванню в третьому номері журналу «Русская беседа» за 1959 рік поезій Шевченка «Садок вишневий коло хати» і «Сон» («На панщині пшеницю жала»).

М.О. Максимович високо оцінював творчість свого земляка як поета й художника і додавав, що в творах українського геніального поета не помітно будь-яких слідів впливу російського і польського письменств, хоча він був добре обізнаний з російською і польською мовами. Академік опублікував у періодичних виданнях кілька статей і критичних відгуків, виступав популяризатором творчості Шевченка у працях «Народні легенди про Шевченка і пісні про Шевченка», «Народна пам’ять про Шевченка».

Великий учений Агатангел Юхимович Кримський вивчав Шевченкову поезію і побачив, що вона тісно й генетично прилучилася за своєю формою до таких творів, як «Слово о полку Ігоревім», козацькі думи, українські народні пісні, напівнародні українські вірші ХVІІІ століття. Дослідник зробив висновок, що на Шевченка вплинула українська історія Кониського, який висловив ідеали української національної інтелігенції першої чверті століття. А.Ю. Кримський показував причини нерозуміння окремих критиків (В.Г. Белінського) Шевченкової творчості.

Проте Україна, як пише вчений, відразу склала ціну Шевченкові й поставила його до лав своїх улюблених національних геніїв. Коли в 40-х роках поет їздив на свою малу батьківщину, де його гаряче вітали освічені поміщики та інтелігентні українці. А.Ю. Кримський про Шевченка писав у листах до К. Станіславського та А. Чехова. Вчений надіслав у дарунок «Кобзар» індійському письменникові Рабіндранату Тагору.

Наш відомий літературознавець, історик, фольклорист, бібліограф, публіцист, політичний і громадський діяч Василь Миколайович Доманицький (19.03.1877–11.09.1910). народився в селі Колодистому (нині Тальнівського району Черкаської області). Навчався на історико-філологічному факультеті Київського університету, був учнем В. Антоновича. Після закінчення університету працював кілька років секретарем журналу «Киевская старина», співробітником «Літературно-наукового вісника», «Записок наукового товариства імені Шевченка». Працюючи там, талановитий літературознавець, перевіривши за рукописами і прижиттєвими публікаціями значну частину поезій Т. Шевченка, провів ґрунтовне текстологічне дослідження та опублікував «Критичний розслід над текстом «Кобзаря». За його редакцією вийшло три видання «Кобзаря Т. Шевченка» (перше – повне).

 

З великою любов’ю до Тараса Шевченка ставився Петро Володимирович Жур, який народився в селі Гарбузині Корсунь-Шевченківського району. Він як визначний літературознавець і перекладач був і неперевершеним шевченкознавцем. У книжці «Шевченківський Петербург» (1964) він описав чимало невідомих фактів із життя Шевченка в Петербурзі. Для написання цієї книжки літературознавець знайшов і опублікував цілу низку документів і матеріалів про викуп Шевченка з кріпацтва («Дві лотереї»,1962). У книжці «Зустріч на Мангишлаку» (1966) автор дослідив перебування поета на засланні, а в книзі «Про друга-брата» (1965) – петербурзьке оточення Шевченка.

Петро Володимирович уперше вивчив і опублікував важливі свідчення В. Косовського про участь Шевченка в діяльності революційних гуртків у Петербурзі. Для черкащан найбільш захопливою є книга «Третя зустріч», у якій автор глибоко вивчив і описав останні мандрівки геніального поета в Україну (1859 рік). Звідси ми дізнаємося про зустріч Тараса Григоровича з рідними, близькими йому людьми, про твори поета, про переслідування царською поліцією.

Петро Жур присвятив Шевченкові свої вірші «Безсмертя» (1956), «Завітні слова» (1964). Великий «шевченколюб» переклав на російську мову поезії про Шевченка М. Рильського («Легенда віків»), Л. Забашти («Співцеві України»), О. Ющенка («Він лине в зоряні віки») та ін. За його «Труди і дні Кобзаря» П. Жура вважають найповнішим літописцем життя і творчості Шевченка. Як один із упорядників «Шевченківського словника» Петро Жур нагороджений Державною премією України ім. Т. Шевченка.

Ще з юнацьких років Михайло Петрович Старицький зачитувався «Кобзарем» і все своє життя лишався палким шанувальником Шевченка. Поет Старицький присвятив геніальному поетові вірші «По виході празького видання Т.Г. Шевченка», «До Шевченка» (1893).

Коли Михайло Старицький разом із Михайлом Кропивницьким очолили першу українську професійну трупу, то до її репертуару включили драми Т. Шевченка «Назар Стодоля», «Невольник», інсценізацію поеми Шевченка «Сліпий» Михайла Кропивницького та «Глум і помства» за мотивами поеми Шевченка «Титବрівна».

Визначний український письменник Іван Семенович Нечуй-Левицький завжди підносив Шевченка над усіма за народність, реалізм, суспільно-політичне значення його поезії. У своїй статті «Сорок п’яті роковини смерті Тараса Шевченка» (1906 р.) висловив захоплення ідеями Шевченкових творів. Поему «Сон» він вважав найкращим політичним твором, а його «Гайдамаки» – найпоетичнішим словом великого генія в усій слов’янській літературі. Зі щирою повагою Іван Нечуй писав про Т. Г. Шевченка в нарисі «Шевченкова могила» (1881). Він згадував нашого геніального поета в багатьох своїх художніх творах.

Багато зробив для вшанування Т.Г. Шевченка як художника наш земляк з Умані Микола Федотович Біляшівський. Академік АН України, археолог, етнограф, мистецтв¬знавець Микола Федотович наприкінці ХІХ сторіччя став клопітким реформатором музейної справи. Це з його ініціативи був створений у музеї Шевченківський відділ, більшість експонатів із якого у 1933 році передано до Інституту Тараса Шевченка. До заснування Київського музею більшість малярських творів Шевченка були зосереджені в приватних колекціях. Найбільшою й найголовнішою, як говорив Біляшівський, була колекція В.В. Тарнавського. У статті Федора Ернеста є згадки про те, як збиралися малярські твори Кобзаря у Всеукраїнському історичному музеї ім. Т.Г. Шевченка. Київський міський музей відзначився Шевченківською виставкою до 50-річчя від дня смерті поета. Ініціаторами цієї виставки були М. Біляшівський і мистецтвознавець Д. Щербаківський. Тоді до Шевченківського ювілею відкривалися виставки в Петербурзі й Москві. У цій конкуренції Микола Біляшів¬¬ський горів бажанням «втерти носа Москві й Петербургу».

Київський музей тоді мав у власній колекції офорти Шевченка. Три з них – «Старости», «Притча про робітників на винограднику», «У шинку» – були подаровані київськими колекціонерами К. Жученком у 1910 році, офорт «Версавія» був придбаний ще у 1917 році в О. Новицького.

Про виставку Микола Федотович писав, що вона була відкрита в музеї 28 лютого 1911 року й діяла до 1 травня. На ній експонувалося 27 оригіналів: 6 олійних портретів, 7 офортів, решта – акварелі та малюнки олівцем. На цій ювілейній виставці, окрім малярських творів, експонувалися й оригінальні фотопортрети, а також автографи листів і поезій, відшуканих Біляшівським. Серед них – «Лист Т.Г. Шевченка до брата Микити», «Заповіт», «Псалом 199», поеми «Гамалія», «Тарасова ніч», «Іван Підкова» та інші – всього 12 рукописів. У передмові до каталогу виставки вказувалось на необхідність дослідження творчості Шевченка-художника: «Давно вже настав час звернути більш сер¬¬йозну увагу на діяльність Шевченка як артиста-маляра, бо до сього часу зроблено в цьому напрямі дуже мало – майже нічого».

Для популяризації Т.Г. Шевченка багато зробили і художники Черкащини. У своїх картинах, малюнках, ілю¬страціях прославляв свого геніального земляка художник із села Вишнопіль Тальнівського району Іван Сидорович Їжакевич. Живописець із Вишнополя почав ілюструвати твори нашого Кобзаря з 90-х років ХІХ століття. Він виконав малюнки до балади «Причинна», поем «Гайдамаки», «Катерина», поезії «Перебендя», драми «Назар Стодоля», які друкувалися в журналах «Нева» та «Всемирная иллюстрация» і здобули широку популярність в Україні.

Уквітчали й сьогоднішню Шевченкіану його сюжетні твори з життя нашого славетного земляка: «Тарас Шевченко – пастух» (1928), «Т. Г. Шевченко в майстерні В. Ширяєва» (1933), «Зустріч Т. Г. Шевченка з сестрою Яриною». Він малював станкові картини за мотивами творів поета: «Кріпаків міняють на собак», «Право першої ночі», «На панщині», «Уманська різня», виконав 13 картин за мотивами поеми «Катерина», кілька варіантів за мотивами вірша «Мені тринадцятий минало». Дорогі для нас сьогодні краєвиди Шевченківських місць, які творив Іван Сидорович. За свої 98 років (18.01.1864 –19.01.1962) талановитий художник залишив величезну спадщину: історичні картини, пейзажі, сцени з українського побуту. За заслуги перед Батьківщиною І.С. Їжакевич удостоєний звання народного художника України і заслуженого діяча мистецтв України.

Багато зробив для вшанування пам’яті Т. Г. Шевченка внучатий небіж Кобзаря Фотій Степанович Красицький. Славетний живописець і графік народився у селі Зелена Діброва Городищенського району. Він – автор численних живописних і грବфічних портретів геніального поета: «Портрет Шевченка з бородою», «Портрет Шевченка із закликом пожертвування на пам’ятник поета», «Шевченко в шапці». Красицький виконав ескізи до нездійснених експозицій: «Шевченко в майстерні», «Шевченко на Чернечій горі», «Шевченко в творчому екстазі», етюд до картини «Смерть Шевченка». Наш земляк намалював багато краєвидів тих місць, де жив і перебував поет, ілюстрував його твори. Значна частина творів Фотія Красицького зберігається в ДМШ, Державному музеї українського образотворчого мистецтва в Києві.

З дитинства зачитувався «Кобзарем» Іван Онисимович Кулик – художник, який народився у Моринцях Звенигородського району Черкаської області. Він, як і його геніальний земляк, з дитинства мріяв стати живописцем. В інституті його дипломною роботою була картина «Дитячі роки Т. Г. Шевченка» (1955). Він у 1964 році в старій чумацькій хаті жителя села Моринців організував етнографічний музей. Іван Онисимович був членом бюро секції мистецтв по підготовці історичної довідки для відтворення садиби Т.Г. Шевченка.

І.О. Кулик брав участь у республіканських виставках і виставках у селі Моринцях, присвячених 100- і 150-річчю з дня смерті Т.Г. Шевченка. В черкаському музеї «Кобзаря» зберігаються дві картини художника І. Кулика: «Т. Г. Шевченко» (1994) та «Т. Г. Шевченко в Корсуні». Славляться картини Кулика «Дуб Шевченка в с. Березова Рудка» і «800-літній дуб Шевченка в с. Прохорівка» та інші.

Основоположник професійної музичної школи на Україні Микола Віталійович Лисенко був одним із найталановитіших інтерпретаторів Шевченкової творчості. Він у своїх 86 композиціях утілив ідеї поета в музиці. Можна сказати, що поезія Т. Г. Шевченка мала великий вплив на формування естетичних поглядів Лисенка. Він був активним організатором Шевченківського концерту, влаштованого в університеті 1864 року. З музики до віршів Кобзаря композитор почав свою творчість у 1868 році, на замовлення львівської громади. Тоді він написав «Заповіт» для чоловічого хору, солоспіви «Туман, туман долиною», «Ой, одна я, одна». Цими творами композитор започаткував монументальний цикл із 7 серій «Музика до «Кобзаря» Т. Г. Шевченка», до якого ввійшли 77 композицій, солоспіви, дуети, тріо, квартет, хори для чоловічого й мішаного складів, кантати «Б’ють пороги», «Радуйся, ниво неполитая». Серед творів поза серіями – кантата «На вічну пам’ять Котляревському», дует для сопрано й тенора «Зійшлись, побрались», романс для сопрано «Ой, пішов я у яр за водою», хор «Давидів псалом» («Боже, нашими ушима» та ін.)

У процесі роботи над втіленням образів «Кобзаря», мабуть, і формувався самобутній стиль композитора, який виділявся рисами новаторства. М.В. Лисенко присвятив геніальному поету кантату «До 50-х роковин смерті Т.Г. Шевченка». Твори на слова Шевченка композитор включав до програм хорових концертів, що відбувалися за його участю в Україні й Росії, а також під час поїздок до Буковини й Галичини. Лисенко був головою комітету по вшануванню пам’яті поета. За своє життя Микола Віталійович написав більше тисячі творів, із них – 100 найкращих пісень, романсів, кантат, хорів створив на слова Т.Г. Шевченка. Особливо люблять українці його знамениті твори: «Заповіт», «Садок вишневий коло хати», «Гомоніла Україна», «Кругом неправда та неволя» й інші.

Вагомий внесок у Шевченкіану вніс композитор Пилип Омелянович Козицький, який народився у селі Летичів Монастирищенського ра¬йону. Його пісні часто називали народними: «Ой, на горі ромен цвіте», «На городі пастернак», «Ой, одна я, одна», «Учіться, брати мої», хори без супроводу «Все упованіє моє». П.О. Козицький написав хор русалок до балади «Причинна». Пилип Омелянович працював над симфонією «Тарас Шевченко», але, на жаль, не встиг її завершити. Композитор П. Козицький став автором розвідки «Тарас Шевченко і музична культура».
 

Черкащина глибоко шанує Порфирія Даниловича Демуцького, який народився 10 березня 1860 року й став відомим українським фольклористом, хоровим диригентом і композитором. Він створив і видав збірку «Чотири масові пісні на тексти Т. Шевченка»: «Б’ють пороги» («До Основ’яненка»), «У Києві на Подолі» (з поеми «Чернець»), «Учітеся, брати мої» (з послання «І мервим, і живим…»), «Заповіт».

 

Його син Данило Порфирович Демуцький народився у селі Охматів Жашківського району, 16 липня 1883 року. Він – український оператор, заслужений діяч мистецтв Української та Узбецької РСР. Як визначний фотограф і кінооператор Данило Порфирович зняв ряд популярних фільмів, серед них – перший український кольоровий фільм «Тарас Шевченко» (режисер І. Савченко, Київ, кіностудія художніх фільмів), за який був відзначений Державною премією СРСР.

Сьогодні, напередодні 200-річчя з дня народження Тараса Григоровича Шевченка, хочеться згадати визначних артистів Черкащини, які грали ролі з творів нашого генія, читали його пророчі вірші й співали пісні на вірші Шевченка.

Серед знаменитих артистів, які вшанували Т. Г. Шевченка на сценах колишніх республік СРСР і України, ми згадуємо народного артиста, актора й режисера Бориса Васильовича Романицького із смт Чорнобай Черкаської області. Шевченківська тематика в його творчості посідає чільне місце. У «Гайда маках» (інсценізація і постановка Л. Курбаса) Романицький зіграв найкраще роль Яреми, а в «Назарі Стодолі» грав усі чоловічі ролі. За акторську майстерність наш земляк нагороджений Державною премією СРСР і Державною премією УРСР ім. Т. Г. Шевченка. Він – один із фундаторів першого в Україні національного театру, був митцем свого часу.

Серед відомих артистів Черкаського музично-драматичного театру – артистка Надія Марківна Попова, яка стала активною популяризаторкою творчості Т.Г. Шевченка. Народилася Надія Марківна в Дубіївці Черкаського району. Вона першою серед жінок театру стала заслуженою і народною артисткою (у 1993 році).

За час роботи в театрі вона грала головні ролі персонажів із творів Т.Г. Шевченка. Так, у постановці «Назар Стодоля» вона зіграла роль Стехи, у «Наймичці» – Ганну, у «Марині» – роль матері, у драмі «Титарівна» – Худоліїху та інші ролі. Н.М. Попова нагороджена орденом «Знак Пошани» та багатьма медалями і грамотами.

У репертуарі нашої землячки, народної артистки, лауреата Державної премії УРСР ім. Т.Г. Шевченка (1972), уродженки Білоусівки Драбівського району Діани Гнатівни Петриненко було немало славнозвісних, шанованих пісень на слова Тараса Шевченка. Вона заворожувала світ своїм чарівним голосом, виконуючи романси М. Лисенка, Л. Ревуцького, К. Стеценка, М. Скорика та інших. 

Микола БОРЩ, 
науковий працівник Черкаського обласного краєзнавчого музею                                   «Нова Доба»