Від Господа Бога маємо прекрасний дар – людську пам'ять. В її закутинах зберігаємо найсокровенніше, найрадісніше, найболючіше... А тема увічнення пам'яті, зокрема про постать великого Кобзаря, в монументальній пластиці, спонукала до цих роздумів...

Нелегке життя випало на долю Тараса Шевченка. Складною була й доля багатьох пам'ятників, встановлених на його честь. Їх забороняли і нищили російські жандарми та білогвардійські офіцери, австрійські чиновники та польські поліцаї, угорські шовіністи на німецькі фашисти. Не завжди лояльною до них була й радянська влада.

12 березня (за новим стилем) 1861 року відбувся грандіозний похорон – російський, український та польський прогресивний Петербург проводжав поета в останню путь. Поховали Шевченка з лавровим вінком на чолі, в дубовій труні, вставленій у дощану скриню, вкриту зсередини шаром свинцю. 58 днів прах поета пролежав на Смоленському кладовищі. Коли було отримано дозвіл на перепоховання в Україні, труну викопали із землі, вклали у соснову домовину, оббиту свинцевими пластинами та обкуту залізними смугами, і, вкривши червоною китайкою, на спеціальному возі перевезли на вокзал. Відтак, залізницею до Москви, далі – на возі поштовим трактом до Києва, й потім – пароплавом – до Канева. Тут, на вершині Чернечої гори, викопали могилу й вимурували склеп, в якому встановили домовину з прахом. Над могилою насипали високий курган і встановили дерев'яний, а потому, чавунний орнаментований хрест. Аж через два місяці після смерті душа Тараса знайшла свій пристанок в Україні. А суть живущі почали домагатися права увічнення пам'яті національного Генія.

І найпершим відомим пам'ятником поетові й художнику можна вважати невелике мармурове погруддя Шевченка на округлій колоні-п'єдесталі, встановлене 1881 року в колишньому Новопетровському укріпленні (нині форт Шевченка) на півострові Мангишлак... Пам'ятник проіснував до 1920 року, аж поки його не зруйнувала революційна кіннота невстановленого забарвлення.

У 1889 році у Харкові, з ініціативи Христини Алчевської, на газоні перед жіночою недільною гімназією, якою вона опікувалася, на невисокому постаменті було встановлено мармурове погруддя роботи скульптора В. Беклемішева, професора Петербургської академії мистецтв (нині воно зберігається в Державному музеї Т.Г. Шевченка у Києві). Свого часу цей бюст іменували "нелегальним пам'ятником Кобзаря", бо російський уряд усілякими методами перешкоджав проведенню конкурсів 1909 – 1913 років на створення та спорудження пам'ятника у Києві (скульптори Ф. Балавенський, М. Паращук, Г. Кузневич, М. Гаврилко та інші), не дозволяючи збирати кошти на його виготовлення. А на могилі Тараса постійно чергували жандарми, в обов'язки яких входило "пресекать сборища и вольнодумства".

Але не лише російський царський режим старався витравити з сумління українського народу пам'ять про Кобзаря, а й пропольські урядовці "найяснішого австрійського цісаря" теж всілякими методами перешкоджали увічненню пам'яті "хлопського здрайці". І хоч на сторінках львівського москвофільського журналу "Зоря" за 1892 рік читаємо, що "українсько-руський нарід може без огляду на кордони звеличити свого геніяльного поета величавим пам'ятником", та коли 1899 року представники української національно-прогресивної інтеліґенції звернулися у Львівський магістрат за дозволом на встановлення перед будинком Наукового товариства ім. Т. Шевченка (нині Винниченка, 26) бронзового погруддя поета, виконаного польським скульптором Ципріяном Годебським у Парижі й пересланого до Львова, то польські пани-владці, які керували у магістраті, сприйняли цю ініціативу вкрай вороже. Адже поряд, на пагорбі, був палац католицького архієпископа і пам'ятник "схизмату і гайдамаці" міг би зіпсувати спокій його преосвященства. Нині цей бюст експонується у Національному музеї Львова.

А першим пам'ятником, першим матеріальним виявом пам'яті народної до великого поета на Галичині став монумент у вигляді білої колони, яку вирубали каменярі-гуцули на Сокільській скелі над Черемошем поблизу села Тюдова наприкінці 80-х років ХІХ століття. На колоні було вирізьблено полум'яні слова поета:

Схаменіться!

Будьте люди, бо лихо

вам буде.

Розкуються незабаром

заковані люди –

Настане суд...

У центральній Україні монументальні пам'ятники Шевченкові ведуть свою історію від кубо-конструктивістського пам'ятника у Ромнах, створеного за проектом скульптора І. Кавалерідзе 1918 року. Тимчасові пам'ятники – гіпсові погруддя встановили в Києві 1919 року скульптор Ф. Балавенський (зруйновані денікінськими військами) та 1920 року скульптор Б. Кратко. Цей автор створив погруддя й для Харкова – 1921 року. Низка тимчасових пам'ятників-погрудь було встановлено в Одесі, Чернігові, Броварах та інших містах. Всі ці портрети продовжували дореволюційну лінію трактування образу поета-народника в дусі академічно-реалістичного спрямування, опираючись на портретні риси посмертної маски поета.

1925 року І. Кавалерідзе виконав пам'ятник із залізобетону для Полтави, К. Терещенко із чавуну – для Канева (1923) – та залізобетону для сіл Кирилівка (1929) та Моринців (1930). На превеликий жаль, ці пам'ятники було знищено на початку другої світової війни.

У 1930-ті роки, коли у квітучих селах Україні лютував голодомор, коли тисячами щомісяця відсилали у концтабори та гулаги людей розумової праці, коли розстрілювали літераторів "українського Відродження", а горезвісного 37-го знищення української інтелігенції досягло свого апогею, – як насмішка над усім уцілілим народом – оголошення конкурсу на проект пам'ятника Шевченкові у Харкові, Києві та Каневі. Точну характеристику цій події дає один із найбільших авторитетів, що стояв біля джерел комуністичного тоталітарного режиму – Лейба Бронштейн (Троцький): "Сталинская бюрократия возводит памятники Шевченко, но с тем, чтобы покрепче придавить этим памятником украинский народ и заставить его на языке Кобзаря слагать славу кремлевской клике насильников".

І, відповідно, переміг на цьому конкурсі не проект українських митців – а три варіанти проекту "інтернаціональних" авторів – скульптора М. Манізера та архітекторів Й. Лангбарда та Є. Левінсона. 

Манізерські пам'ятники завершують монументальну шевченкіану довоєнного періоду.

На період "холодної війни" протистояння Хрущова – Ейзенхауера припадають ювілейні шевченківські 1961 та 1964 роки, коли образ поета набув рис політичного перегону – "хто – кого".

У Москві три українські скульптори М. Грицюк, Ю. Синькевич, А. Фуженко терміново зводять грандіозний чотирнадцятиметровий монумент – гранітна брила і бронзова постать з хрестоматійною головою Шевченка. Уряд Хрущова дійсно "догнав і перегнав Америку", відкривши московський пам'ятник 10 червня 1964 року – на 17 днів швидше, ніж американці.

У Вашингтоні "українські буржуазні націоналісти" - митці – скульптор Леонід Молодожанин (Лео Мол) та архітектор Радослав Жук створили чи не найцікавіший образ поета, відійшовши від стереотипу "селянського революціонера-демократа" до "національного інтеліґента-романтика", яким зображав себе сам Шевченко в автопортретах, створивши образ того Шевченка, який у свої 26 – 30 років написав поеми "Гайдамаки", "Невольник", "Великий льох", поезії "Розрита могила", "Чигирине, Чигирине", "Сон", та й урешті-решт "Заповіт". На відкритті Дуайт Ейзенхауер високо оцінив цей пам'ятник, "що дає моральну силу боротися проти тиранів". А "Шевченківський словник", виданий у Києві 1978 року, про авторів цього пам'ятника навіть не згадав.

На превеликий жаль, подальші пам'ятники Шевченкові, створені за останнє сорокаліття українськими скульпторами, як радянського, так і пострадянського періоду, більшою чи меншою мірою повторюють традиційні схеми усталеного трактування образу "бунтаря-страдника постсолдатського періоду".