Тобі, Кобзарю дорогий!

Де злодійка доля не носила:

В Києві, в Полтаві, в Ірпіні.

Подивитись на Чернечу гору

Вже студентом випало мені.

По священних східцях підіймаюсь

Так невпевнено, як учень в перший клас.

Бачу - і музей стоїть, й могила,

І на землю дивиться Тарас,

Кожному у вічі заглядає,

Погляд той в душі моїй закляк.

Він наскрізь пронизує й питає:

"Що для неньки ти зробив, земляк?"

Що мені сказать тобі, Кобзарю?

Чим мені тобі прозвітувать?

Я  студент лише й життя вивчаю,

І готуюсь фахівцем я стать.

Зараз до науки я добрався,

Третій курс закінчую уже.

Я свого ніколи не цурався

І стараюсь зрозуміть чуже.

Щоб полегшити життя простого люду,

Тих, хто варить сталь і в полі жне,

Вчитись добросовісно я буду,

Щоб в пригоді стать коли-небудь.

А неньку-Україну обкрадають...

На її синів дивитись жаль:

Ні душі, ні сорому не мають -

Свій ще дужче тягне, як москаль.

Ми живемо так, як ти, Кобзарю,

Ніби зупинився часу лік.

В села пішки ходимо за салом,

Як і в твій сумний кріпацький вік.

При свічках ми пишем реферати.

І із вишень трусимо хрущів.

І стрижуть, як при тобі в солдати,

Лиш синів селян й робітників.

Мова наша здорово змінилась.

Не пізнав би ти її тепер.

В ній слова сучасні об*явились:

"Мафіозі", "рекетир" і "сутенер".

А тебе ми любимо за правду,

Що лягла в віршовані рядки.

Йдуть до тебе люди православні,

Мусульмани і єретики.

На твою могилу свіжі квіти

Зрілі люди й молоді несуть.

Бачу - вічно твоїй правді жити!

Знаю - вічно "Заповіту" буть!

Всі ми вірим в неньку-Україну,

Що очолить люд наш патріот -

Чесна і освічена людина,

Й виведе із скрути наш народ.

І своїх ми виростим героїв.

І настане день той золотий!

Будем поклонятись не ковбою,

А тобі, Кобзарю дорогий!

Микола Штепан