І знов йому не принесла

Нічого пошта з України.

Він волі ждав.Нема числа

Злічити дні в оцій пустині.

До берега виходить він.

Сидить.Край моря жде погоди 

І вітру дужого розгін 

Чекає він.

Бушують води.

Позаду фор-його тюрма,

Десятилітні чорні муки,

А човна з поштою нема...

До неба він здіймає руки;

"О вітре,вітре,вітровій,

Неси мов ластівку по полю,

Хвилину радісних надій,

Мою сподіваную волю..."

Він оглядається назад.

Пустеля.Сум.Капрали пяні.

Знущання й муштра.І ятрять

Ці десять літ,як серця рани.

Ні фарб.Ні друзів.Ні листів.

Ні віршів.Пустка та чекання!

Лише цькування царськх псів

Та жах повільного конання.

Не знайдеш в цім життя прикмет-

Горіння,творчості,любові.

І десять літ прожив поет

Без краю рідного і мови.

А що попереду ячить 

Із непрозорого туману?

То краю рідного привіт,

То муза гнівна і кохана,

То села,хати і сади

Густовишневі,тополині,

І слави пізньої плоди,

І смерть сама на Україні.

І загнаний у цю тюрму

(не буде роду переводу!),

Він прозирає день крізь тьму

Многостраждальному народу.

Але...нема йому,нема

Давно сподіваної волі.

Позаду форт-його тюрма,

А попереду хвилі голі,

Невмите небо.Доля зла

Його не радує донині.

...І знов йому не принесла

Нічого пошта з України!