Намалюй мені Тараса, друже,
Нашого великого Тараса.
Удихни у нього свою душу,
Оживи і воскреси відразу.

Чудо нехай витворить твій пензель,
Щоб він встав з могили над Дніпром,
Щоб зірвав свій офіційний вензель
І з’явивсь страшним єретиком.

Хай таким живе зі мною разом,
Ниже поглядом з-під брів кошлатих.
Я піду на прощу до Тараса,
Буду кожну ніч з ним розмовляти:

“Ти прости, що я, твій син невірний,
Довго так до тебе не вертав,
Що наругу я терпів покірно
І без тебе правди я шукав.

Де ж та правда? Де та сила й воля,
Як навкруг перевертні погані,
Скрізь порубані калина і тополя,
Тільки привиди маячать на екрані.

А тебе здавили бронзою й гранітом,
Роблять з тебе ідола, ікону,
Твоє слово під казенним гнітом,
А в синів нема твого закону…

Сходь до мене, – …я прошу й не смію…, –
Нам додумать усі думи треба,
Достраждати, дописать, додіять…”
Місяць-човен виплив серед неба.

Бачу – сходить… Сів побіля столу,
Голову підпер свою руками
І мовчить… І погляд лиш додолу,
А Дніпро реве, шумить у рамі.

Не сказав, не мовив мені слова…
Вже світанок йде зірки збирати.
Буде, буде з ним у нас розмова,
Тільки як мені її діждати?

Знов пішов у раму… Гнівний дуже.
А на вусі крапелька сльози…
Намалюй мені Тараса, друже,
Я ж тебе не раз уже просив!