Портрет Тараса Шевченка

До мене сьогодні всміхнувся Шевченко 
З картини, що там на стіні. 
Читає пісні його залюбки ненька, 
Розказував батько мені:

Як вівці він пас — ще малий був хлопчина, 
А виріс — великий дав дар: 
Для всіх поколінь, для всієї Вкраїни, 
Цю книгу, що зветься "Кобзар".

Як книгу святу берегли ми завзято, 
З собою забрали у світ, 
Як слово Тараса завжди зберігати, 
Великий усім заповіт.

Буду й я любити Вкраїну рідненьку,
То може й мені ще не раз
З картини ласкаво всміхнеться Шевченко,
Наш Батько, великий Тарас.

Тарас Шевченко

Іде весна, іде ясна, 
Мов квітка розвилася, 
І спогад нам несе вона 
Про віщого Тараса.

Що більше сотні тому літ 
Умер в чужій країні, 
Та славний він на цілий світ, 
Його всі знають нині.

Багато зла перетерпів, 
Назнав лихої долі, 
Милий остався без батьків 
І вівці пас у полі.

Дідусь розказував не раз 
Про козаків завзяття, 
І слухав залюбки Тарас, 
Блищали оченята.

Та пан Тараса в слуги взяв: 
Картав, карав щоднини. 
Тарас же нишком малював 
Із панських стін картини.

Застав при малюванні раз 
В саду його Сошенко. 
Поміг, що вільним став Тарас, 
Що вчитись став Шевченко.

Його пізнали малярі, 
Хвалили вдале діло. 
Але злякалися царі: 
— Він вірші пише сміло!

Бо в віршах пригадав Тарас, 
Як нарід жив на волі, 
Як козаки в воєнний час 
Перемагали в полі.

Бо в віршах тих розповідав, 
Як добре вільним бути, 
Яка невольникам біда, 
Як гнобить ворог лютий.

Які степи, який Дніпро 
І українські люди, 
Як переможе ще добро 
І весело всім буде.

Злякавсь, що пісня голосна, 
Московський цар поганий, 
Тараса в чужину прогнав, 
Закув його в кайдани.

Та ще й писати заказав 
Московський цар лукавий. 
А все ж таки Тарас писав, 
Ховав вірші в халяві.

І так в пустелі, в чужині 
У самоті томився, 
Писав про Рідний Край пісні 
І Богу все молився.

Як проминуло десять літ, 
Вернувся він на волю, 
Та невеселий був той світ, 
Ридало серце з болю.

Замовкло серце Кобзаря 
У чужині холодній, 
Та слово, ясне, мов зоря, 
Нам світить досьогодні.

І кожен раз в весняний час 
Всі українські діти 
Згадають: нас любив Тарас! 
Йому дарують квіти.

Сповнить Тараса Заповіт 
Ніхто з нас не забуде! 
І хоч минула сотня літ, 
Він завжди з нами буде!

Кобзар

Маю я книжок багато, 
Та найбільший маю дар:
— Чемна ти! — сказав раз тато,
Дарував мені "Кобзар".

В "Кобзарі" садки квітучі 
І на конях козаки, 
І русалки там на кручі... 
Мов найкращі це казки!

Я вже вмію "Гамалію" 
І "Підкови" вмію пів, 
І колись вернутись мрію 
До Тарасових степів.

Як Тарасові віддячу, 
Що мене так гарно вчить? 
Не годиться — добре бачу 
Бути винній і на мить!

Я буду його чигати 
За усе, що нам зробив, 
Пильно мову цю вивчати, 
Що її він так любив.

Він тоді на мене гляне 
Зі стіни, з-під рушника:
— Справді, вчиться непогано —
Славна дівчинка така!

Джерело:           http://petryk.com.ua/леся-храплива-вірші-про-шевченка.html