Заступила чорна хмара 
Та білую хмару. 
Виступили з-за Лиману 
З турками татари. 
Із Полісся шляхта лізе, 
А гетьман-попович 
Із-за Дніпра напирає — 
Дурний Самойлович¹ 
З Ромоданом². Мов та галич, 
Вкрили Україну 
Та й клюють єлико мога... 
А ти, Чигирине! 
А ти, старий Дорошенку³, 
Запорозький брате! 
Нездужаєш чи боїшся 
На ворога стати? 
«Не боюсь я, отамани, 
Та жаль України.— 
І заплакав Дорошенко, 
Як тая дитина! — 
Не розсиплем вражу силу, 
Не встану я знову!.. 
Возьміть мої гетьманськії 
Клейноди⁴, панове, 
Та однесіть москалеві: 
Нехай Москва знає, 
Що гетьмана Дорошенка 
На світі немає. 
А я, брати запорожці, 
Возьму собі рясу 
Та піду поклони бити 
В Межигор до Спаса». 
Задзвонили в усі дзвони, 
Гармата гримала, 
У дві лави задніпрянці 
З москалями стали 
Аж на милю — меж лавами 
Понесли клейноди... 
Годі тобі, Петре, пити 
Із Тясмина воду! 
Положили ті клейноди 
Попенкові в ноги. 
Іди, Петре, в Межигор'я 
Молитися богу. 
Не пустили Дорошенка, 
У рясі пізнали, 
Закували у кайдани, 
В Сосницю послали. 
А з Сосниці⁵ в Ярополче⁶ 
Віку доживати. 
Отак тобі довелося, 
Запорозький брате!..

Виглянуло над Чигрином 
Сонце із-за хмари, 
Потягли в свої улуси⁷ 
З турками татаре. 
А ляхи з своїм Чарнецьким⁸, 
З поганим Степаном, 
Запалили церкву божу. 
І кості Богдана, 
Й Тимошеві в Суботові 
Гарненько спалили 
Та й пішли собі у Польщу, 
Мов добре зробили. 
А москалі з Ромоданом 
В неділеньку рано 
Пішли собі з поповичем 
Шляхом Ромоданом⁹.

Мов орел той приборканий, 
Без крил та без волі, 
Знеміг славний Дорошенко, 
Сидячи в неволі, 
Та й умер з нудьги. Остило 
Волочить кайдани. 
І забули в Україні 
Славного гетьмана. 
Тільки ти, святий Ростовський¹⁰ 
Згадав у темниці 
Свого друга великого 
І звелів каплицю 
Над гетьманом змуровати 
І богу молитись 
За гетьмана, панахиду 
За Петра служити. 
І досі ще що рік божий, 
Як день той настане, 
Ідуть править панахиду 
Над нашим гетьманом 
В Ярополчі.

[Друга половина 1848, 
Косарал]