СОВА

Породила мати сина

В зеленій діброві,

Дала йому карі очі

Китайкою повивала,

Всіх святих благала,

Талан-долю слали.

«Пошли тобі Матер Божа

Тії благодати,

Всього того, чого мати

Не зуміє дати».

До схід сонця воду брала,

В барвінку купала,

До півночі колихала,

До світа співала:

«Е… е… лю-лі,

Питала зозулі,

Зозуля кувала,

Правдоньку казала.

Буду сто літ жити,

В жупані ходити,

Буду панувати.

Ой виростеш, сину,

За півчварта року,

Як княжа дитина,

Як ясен високий,

Гнучкий і дебелий,

Щасливий, веселий

І не одинокий.

Найду тобі рівню

Хоч за морем синім,

Або крамарівну,

Або сотниківну,

Таки панну, сину.

У червоних черевиках,

В зеленім жупані

По світлиці похожає,

Як пава, як пані,

Та з тобою розмовляє.

В хаті, як у Раї!!

А я сижу на покуті,

Тілько поглядаю.

Ой сину мій, сину,

Моя ти дитино,

Чи є кращий на всім світі,

На всій Україні!

Нема кращого й не буде.

Дивуйтеся, люди!

Нема кращого!.. А долю…

Ой зозуле, зозуленько,

Нащо ти кувала,

Нащо ти їй довгі літа,

Сто літ накувала?

Чи є ж таки на сім світі

Слухняная доля?

Ох, якби то… Вміла б мати

З німецького поля

Своїм діточкам закликать

І долю, і волю,

Та ба… А зле безталання

Зострінеться всюди,

І на шляху і без шляху,

Усюди, де люди.

Кохалася мати сином,

Як квіткою в гаї,

Кохалася… А тим часом

Батько умирає.

Осталася удовою,

Хоч і молодою

І не одна… Та все ж тяжко.

З горем та нудьгою

Пішла вона до сусідів

Поради просити…

Присудили сусідоньки

У наймах служити.

Ізнищіла, ізмарніла,

Кинула господу,

Пішла в найми… Не минула

Лихої пригоди.

І день і ніч працювала,

Подушне платила…

І синові за три копи

Жупанок купила.

Щоб і воно, удовине,

До школи ходило.

Ой талане-талане,

Удовиний поганий,

Чи ти в полі, чи ти в гаї,

Обідраний цигане,

З бурлаками гуляєш?

Тече вода і на гору

Багатому в хату.

А вбогому в яру треба

Криницю копати.

У багатих ростуть діти –

Верби при долині,

А у вдови одним одно,

Та й те, як билина.

Зросту того сина.

І письменний, і вродливий –

Квіточка дитина!

Як у Бога за дверима,

Вдова панувала,

А дівчата лицялися

І рушники дбали.

Полюбила багатая –

Не поцілувала,

Вишивала шовком хустку –

Не подарувала.

Крались злидні із-за моря

В удовину хату

Та й підкрались… Стали хлопців

В кайдани кувати

Та повезли до прийому

Битими шляхами,

Пішла й вдова з матерями

З дрібними сльозами.

Де на ніч ставали,

Сторожу давали,

Стару вдову до обозу

Та й не допускали.

Ой привезли до прийому

Усе дрібні, усе малі,

Все багатих діти,

Той каліка-недоріка,

Той не вміє стати,

Той горбатий, той багатий,

Тих чотири в хаті.

А у вдови один син,

Та й той якраз під аршин.

Покинула знову хату,

Синову господу,

Пішла в найми, за хліб черствий

Жидам носить воду.

«Стара, – кажуть, – стала,

Нездужає…». І огризок

В вікно подавали

Христа ради… Не дай, Боже,

Такого дожити,

І пить попросити.

По копійці заробляла,

Копу назбирала.

Та до сина лист писала,

У військо послала –

Полегшало. Минає рік,

І другий минає,

І четвертий, і десятий,

А чутки немає.

Нема чутки; що тут робить?

Треба торбу брати

Та йти… іти собак дражнить

Од хати до хати.

Взяла торбу, пішла селом,

На вигоні сіла

І в село вже не верталась,

День і ніч сиділа

Коло коворот. А літо

За літом минає.

Помарніла, скалічіла,

Ніхто й не пізнає.

Та й кому там пізнавати

Каліку убогу?

Сидить собі та дивиться

В поле на дорогу.

І світає, і смеркає,

І знову смеркає,

А москаля, її сина,

Немає, немає.

Понад ставом увечері

Хитається очерет.

Дожидає сина мати

До досвіта вечерять.

Понад ставом увечері

Шепочеться осока,

Дожидає в темнім [гаї]

Дівчинонька козака.

Понад ставом вітер віє,

Лози нагинає.

Плаче мати одна в хаті,

А дівчина в гаї.

Поплакала чорнобрива

Та й стала співати.

Поплакала стара мати

Та й стала ридати.

І молилась, і ридала,

Кляла все на світі.

Ох, тяжкі ви, безталанні

У матері діти!

Скалічені старі руки

До Бога здіймала,

Свою долю проклинала,

Сина вимовляла.

То од жалю одходила

Та на шлях той, на далекий,

Крізь сльози дивилась.

І день і ніч дивилася

Та й стала питати:

«Чи не чув хто, чи не бачив

Москаля-салдата,

Мого сина?..» Ніхто не чув,

Ніхто і не бачив.

Сидить вона, не йде в село,

Не пита й не плаче.

Одуріла!.. І цеглину

Муштрує, то лає,

То годує, як дитину,

И сином називає,

І нищечком тихесенько

Крізь сльози співає:

Дітям каші наварила,

Поморщила постоли,

Полетіли москалі.

Сірі гуси в ірій, ірій

По чотири, по читири

Полетіли – гел-гел!

На могилі орел,

На могилі серед ночі

У козака вийма очі,

А дівчина в темнім гаї

Його з війська виглядає».

Вдень лазила на смітниках,

Черепки збирала,

Примовляла, що синові

Гостинця ховала.

А уночі розхристана

І простоволоса

Селом ходить – то співає,

То страшно голосить.

Люди лаяли… Бо, бачте,

Спать їм не давала

Та кропиву під їх тином

І бур’ян топтала.

Діти бігали з паліччям

Удень за вдовою