** КНЯЖНА **
Зоре моя вечiрняя, 
Зiйди над горою, 
Поговорим тихесенько 
В неволi з тобою. 
Розкажи, як за горою
Сонечко сiдає, 
Як у Днiпра веселочка
Воду позичає. 
Як широка сокорина
Вiти розпустила... 
А над самою водою
Верба похилилась, -
Аж по водi розiслала
Зеленiї вiти,
А на вiтах гойдаються 
Нехрещенi дiти. 
Як у полi на могилi 
Вовкулак ночує, 
А сич в лiсi та на стрiсi
Недолю вiщує. 
Як сон-трава при долинi
Вночi розцвiтає... 
А про людей... 
Та нехай їм.
Я їх, добрих, знаю, -
Добре знаю. Зоре моя!
Мiй друже єдиний! 
I хто знає, що дiється 
В нас на Українi?
А я знаю.
I розкажу 
Тобi й спать не ляжу.
А ти завтра тихесенько 
Боговi розкажеш. 
Село! I серце одпочине.
Село на нашiй Українi -
Неначе писанка село, 
Зеленим гаєм поросло. 
Цвiтуть сади, бiлiють хати,
А на горi стоять палати, 
Неначе диво.А кругом
Широколистії тополi,
А там i лiс, i лiс, i поле, 
I синi гори за Днiпром.
Сам бог витаЄ над селом. 
Село! Село! Веселi хати! 
Веселi здалека палати -
Бодай ви терном поросли! 
Щоб люди й слiду не найшли, 
Щоб i не знали, де й шукати.
В тому господньому селi, 
На нашiй славнiй УкраЇнi, - 
Не знаю, де вони взялись, - 
Приблуда князь, була й княгиня,
Ще молодi собi були, 
Жили самi. Були багатi: 
Високi на горi палати,
Чималий у яру ставок,
Зелений по горi садок,
I верби, i тополi, I вiтряки на полi,
I долом геть собi село 
Понад водою простяглось.
Колись там весело було.
Бувало, лiтом i зимою 
Музика тне, вино рiкою 
Гостей неситих налива...
А князь аж синiй похожає,
Та сам несмiлих наливає,
Та ще й покрикує "вiват!" 
Гуляє князь, гуляють гостi;
I покотились на помостi...
А завтра знову ожива,
I знову п'є, i знов гуляє;
I так за днями день минає.
Мужицькi душi аж пищать...
Судовики благають бога...
П'яницi, знай собi, кричать: -
I патрiотi i брат убогих!
Наш славний князь! Вiват! Вiват! -
А патрiот, убогих брат...
Дочку й теличку однiма?
У мужика... I бог не знає,
А може й знає, та мовчить.
Княгиня взапертi сидить. 
ЇЇ i в сiни не пускає
Убогих брат. А що ж робить?
Сама втекла i повiнчалась.
I батько й мати не пускали,
Казали: - Вгору не залазь. -
Так нi, за князя. От i князь!
От i пишайсь тепер, княгине!
Загинеш, серденько, загинеш,
Мов ряст весною уночi.
Засохнеш, не знатимеш нiчого,
Не знатимеш, як хвалять бога,
Як люди люблять живучи.
А жить так, господи, хотiлось!
Хотiлось любити Хоч годочок, хоч часочок,
На свiт подивитись. Не довелось...
А все було,
Всього понадбала
Стара мати. Саму тебе Мов намалювала,
Хоч молись перед тобою,
Мов перед святою...
Красо моя молодая,
Горенько з тобою!
Жить би, жить, та славить бога
I добро творити
Та божою красотою
Людей веселити.
Так же нi. А молодi?
Та карiї очi
Щоб марнiли в самотинi...
Може, бог так хоче? 
Боже! Боже i Даєш волю 
I розум на свiтi,
Красу даєш, серце чисте...
Та не даєш жити.
Не даєш на рай веселий,
На свiт твiй великий
Надивитись, намолитись
I заснуть навiки.
Невесело на свiтi жить,
Коли нема кого любить.
Отак i їй, однiй-єдинiй,
Ще молодiй моїй княгинi,
Красу i серце засушить
I марне згинуть в самотинi -
Аж страшно!..
А вона молилась
I жить у господа просилась,
Бо буде вже кого любить.
Вона вже матiр'ю ходила,
Уже пишалась i любила
Своє дитя. I дав дожить
Господь їй радостi на свiтi:
Узрiть його, поцiлувать
Своє єдинеє дитя
I перший крик його почути...
Ох, дiти! Дiти! Дiти!
Велика божа благодать!
Сльози висохли, пропали,
Сонце просiяло.
I княгиня з дитиною
Не тiєю стала. Нiби на свiт народилась -
Гралась, веселилась...
I княжнi своїй маленькiй
Сорочечки шила. I маленькi рукавчата
Шовком вишивала,
I купала, й колихала,
Сама й годувала.
Бо княгинi тiльки вмiють
Привести дитину,
А годувать та доглядать
Не вмiють княгинi.
А потiм оха: - Забуває
Мене мiй Поль або Фiлат! -
За що ж воно тебе згада??
За те хiба, що привела?
А моя свою дитину
Сама доглядала.
А п'яного свого князя
I не допускала.
Мов яблучко у садочку,
Кохалась дитина.
I говорить уже стало,
I вчила княгиня
Тiльки "мамо" вимовляти,
А "тато" не вчила...
I книжечок з кунштиками
В Ромнi накупила.
Забавляла, розмовляла
I богу молитись
I азбуку по кунштиках
Заходилась вчити.
I що божий день купала,
Рано спати клала
I пилиночки на неї
Впасти не давала.
I всю нiченьку над нею
Витала, не спала.
Надивлялась, любувалась
Княжною своєю...
I жениха їй єднала,
I радiла з нею,
I плакала; довгi коси
Уже розплiтала
I, лишенько, свого князя
П'яного згадала -
У мундирi.
Та й закрила
Заплаканi очi.
А дитинi нiби сниться,
Мов вимовить хоче: 
-Не плач, мамо, не розплiтай
Мої довгi коси: Посiчуться... -
Що день божий
Радостi приносить
Своїй матерi щасливiй
Дочка уродлива.
Мов тополя, виростає
Свiтовi на диво.
Виростає...
Та недовго
Буде веселити
Свою матiр.
Бог карає Княгиню на свiтi...
А за вiщо? Чудно людям,
Бо люди не знають,
Чому добре умира?,
Зле? оживає
Занедужала княгиня,
I князь схаменувся,
За бабами-знахарками
По селах метнувся.
НаЇхали...
Заходились.
Лiчили, лiчили... Поки її, безталанну,
В труну положили.
Не стало на селi княгинi,
I гусла знову загули.
А сирота її в селi,
Її єдиная дитина! -
Мов одiрвалось од гiллi:
Ненагодоване i босе,
Сорочечку до зносу носить.
Спеклося, бiдне, на жару.
Лопуцьки їсть, ставочки гатить
В калюжах з дiтьми у яру.
Умийся, серденько!
Бо мати Он дивиться й не пiзнає
Межи дiтьми дитя своє.
I думає: тебе не стало...
Умийся, серце, щоб пiзнала
Тебе, єдиную свою...
I господа б благословляла
За долю добрую твою.
Умилася. А добрi люди
Прибрали, в Київ одвезли
У iнститут. А там що буде,
Побачим. Гусла загули...
Гуляє князь, гуляють гостi,
Ревуть палати на помостi,
А голод стогне на селi.
I стогне вiн, стогне по всiй Українi.
Кара господева.
Тисячами гинуть
Голоднiї люди.
А скирти гниють
 А пани й полову жидам продають.
Та голоду радi, та бога благають,
Щоб ще хоч годочок хлiбець не рожав.
Тодi б i в Парижi i iному краї
Наш брат хуторянин себе показав.
А бог куняє.
Бо се було б диво,
Щоб чути i бачить - i не покарать.
Або вже аж надто довготерпеливий... -
Вiруйте i гиньте! - пророки гласять.
Як же його вiрить
І Заплющивши очi
Ох, рад би я вiрить, та серце не хоче.
Минають лiта; люди гинуть,
ЛютуЄ голод в УкраЇнi,
ЛютуЄ в княжому селi.
Скирти вже княжi погнили.
А вiн байдуже, п'є, гуляє
Та жида з грiшми виглядає.
Нема жидка...
Хлiба зiйшли,
Радiють люди, бога просять...
Аж ось iз Києва привозять Княжну.
Мов сонечко зiйшло
Над обiкраденим селом.
Чорнобрива, кароока,
Вилитая мати.
Тiльки смутна, невесела...
Чого б сумувати?
Або, може, вже такою
Воно й уродилось?
Або, може, молоде?
Чи не полюбило
Кого-небудь? Нi, нiкого.
Весела гуляла,
Мов ласочка з кубелечка,
На свiт виглядала
З того Києва.Аж поки
Побачила села Знiвеченi.
З того часу
Стала невесела.
Мов сизая голубонька,
Село облетiла.
У всiх була, всiх бачила,
Всi повеселiли.
Там словами привiтала,
Там нагодувала...
Що день божий обходила
Село. Помагала Усякому.
А сироти До неї в покої
Приходили. I матiр'ю 
Своєю святою її звали.
I все село
За неї молилось...
А тимчасом жиди в селi
З грiшми появились.
Радiє князь, запродує
З половою жито
I молотить виганяє
Людей недобитих.
Змолотили, нiвроку їм,
За одну годину
I з клунею провiяли...
Князь i не спочинув,
На могорич заклика?,
Та п'є, та гуляє
Аж у гаї...
Бо в покоях Дочка спочиває.
Гармидер, галас, гам у гаї,
Срамотнi спiви.
Аж лящить
Жiночий регiт.
Завиває, Реве хазяїн: -
Будем пить,
Аж поки наша доня спить. -
А доня взапертi- сидить
В своєму сумному покої
I дивиться, як над горою
Червоний мiсяць аж горить,
З-за хмари тихо виступа?.
I нiби гори оживають.
Дуби з дiброви, мов дива,
У поле тихо одхожають.
I пугач пуга, i сова
З-пiд стрiхи в поле вилiтає,
А жаби крякають, гудуть.
Дивiтесь, очi молодiї,
Як зорi божiї встають,
Як сходить мiсяць, червонiї...
Дивiтеся, поки вас грiє,
А зорi спати не дають.
Головою молодою
На руку схилилась,
До пiвночi невесела
На зорi дивилась
Княжна моя. Дивилася...
Та й плакати стала.
Може, серце яке лихо
Тихо прошептало?
Та й байдуже.
Поплакала
Трошки, усмiхнулась,
Помолилась, та й спать лягла,
I тихо заснула.
В гаю все покотом лежало -
Пляшки i гостi: де що впало,
Там i осталось.
Сам не впав,
Остатню каплю допивав
Та й ту допив.
Встає, не пада, Iде в покої...
Скверний гаде? Куди ти лiзеш?
Схаменись! Не схаменувся.
Ключ виймає,
Прийшов, i дверi одмикає,
I лiзе до дочки.
Прокиньсь! Прокинься, чистая! 
Схопись,
Убий гадюку, покусає!
Убий, i бог не покарає!
Як тая Ченчiо колись
Убила батька кардинала
I саваофа не злякалась.
Нi, не прокинулася, спить,
А бог хоч бачить, та мовчить,
Грiхам великим потурає...
Не чуть нiчого.
Час минає.
А потiм крик, а потiм гвалт
I плач почули iз палат...
Почули сови.
Потiм знову
Не чуть нiчого.
I в той час
Скирти i клуня зайнялась,
I зорi зникли.
Хоч би слово,
Хоч би де голос обiзвавсь.
Пани в гаю не ворушились,
А люди збiглись та дивились,
Як дим до неба пiдiймавсь...
Прокинулись вранцi гостi,
Аж бачать, що лихо, -
Покинули свого князя,
Та любо та тихо...
Так i ми його покинем,
Так i бог покине.
Тебе тiльки не покине
Лихая година -
Княжно моя безсталанна,
Знiвечений цвiте.
Ти ще будеш покутувать
Грiхи на сiм свiтi,
Грiхи батьковi.
О доле! Лукавая доле!
Покинь її хоть на старiсть,
Хоть на чужiм полi
На безлюддi.
Не покинеш,
Поведеш до краю,
До самої домовини,
Сама й поховаєш.
В селi не бачили й не чули,
Де вона подiлась.
Думали, на пожарищi
Небога згорiла.
Стоїть село.Невесело
На горi палати
Почорнiли.
Князь хирiє,
Не здужає встати,
А пiдвести нема кому,
Нiхто й не загляне
До грiшного болящого
В будинки поганi.
Люди трохи очуняли,
Господа благають,
Щоб княжна до їх вернулась
А її нема? I не буде вже, святої..
Де ж вона подiлась?
У Києвi пресвятому
В черницi постриглась.
Родилась на свiт жить, любить,
Сiять господньою красою,
Витать над грiшними святою
I всякому добро творить,
А сталось ось як. 
У черницях
Занапастилося добро...
Блукаючи по Українi,
Прибивсь якось i в Чигирин
I в монастир отой дiвочий,
Що за пiсками на болотi
У лозах самотний стоїть.
Отам менi i розказала
Стара черниця новину,
Що в монастир до їх зайшла
Княжна якась iз-за Днiпра
Позаторiк.
Одпочивала
Та й богу душу оддала... -
Вона була ще молодою
I прехорошая собою.
На сонцi дуже запеклась,
Та й занедужала.
Лежала
Недовго щось, седмицi з три.
I все до крихти розказала...
Менi i Ксенiї сестрi.
I вмерла в нас.
I де ходила,
В яких-то праведних мiстах,
А в нас, сердешна, опочила.
Оце її свята могила...
Ще не поставили хреста.