Ви хочете то вірте, може, й ні, Але приснивсь Тарас мені.

Дідусь Шевченко наш крилатий, Почав мене про все питати.

Як Україна? Як живем? По стежці правдою ідем? Чи щось у світі та змінилось? Чи є в людини Божа милість? А що я маю говорить? Стою руками лиш гойдаю.

А серце, серце так болить, Додолу голову склоняю. Тарасе мій, поете сизокрилий! Моя душа тобою лиш жива. Твоя онукая, Дідусе милий, А мати – Україна молода.

Тебе всі знають, всі тебе шанують, Та все ж надії так і не збулись.

Бо люди в світі правдою торгують, В думках народи миром не зійшлись.

Твоїми віршами, поемами живемо, Тебе, Шевченку, кличемо з небес.

У віршах душу до небес проллємо, Щоб наділив ти силою і нас. Тарасе, твої вірші – то перлини, Твої поеми – то жоржини, Талант у тебе – то кришталь, Ще не засвоєний, нажаль. Ми покоління нашої країни, Ми є онуки серця Дідуся, Ми любимо й шануємо калину, Доносим мрії в світ митця.

Тоді благав мене Шевченко, Нам Україну сохранить. Казав «Лілею» й «Катерину» У світ приносить і любить. За нас я твердо відповіла, Що Україна – це земля. Де все відверто, все щасливо, Де квітне мова золота.

Тарас мене тричі рукою Перехрестив – благословив.

Просив не проливать рікою Даремні сльози за віки.

Я усміхнулась, поклонилась, Видіння дивне зникло згодом. Отак розмова закінчилась

З Пророком нашого народу.

 

весна 2004 р.

 

Автор Марина Яковишена