«Кого люблять діти, той, значить, ще не зовсім поганий чоловік»,- говорив Тарас Шевченко, даруючи батьківську любов чужим діткам.

   У сім’ях, де на чолі родини був чоловік, було більше злагоди й послухи. Батько – голова сім’ї. Батько дбає про матеріальний добробут та забезпечує духовне життя рожини. Його слово – закон. Батько – засновник родини, має  незаперечний авторитет, вплив на особистісне формування дітей, привчає їх до праці, навчає ремеслам, уособлює розум, мужність, силу, справедливість. Зимовими вечорами батько мав змогу приділяти більше уваги дітям, розповідати їм бувальщини, казки. Для дітей це були хвилини радості і щастя, батькові розповіді формували дитячий світогляд. Коли сини підростали, він привчав їх до праці, вчив господарювати. Працьовитий, стриманий, часом суворий, але люблячий батько вчив дітей бути дружними, допомагати одне одному, шанувати себе і людей.

   Батько поета Григорій Шевченко, видно був людиною популярною, шанованою в громаді. Ім’я Григорія Шевченка часто стоїть у записах громадських актів села Кирилівки як «поручителя» при вінчанні, чи «восприємника» при хрещенні. Він був письменним, а письменних людей в той час нараховувалось одиниці.

   Старшого сина Микиту Григорій Іванович учить стельмахувати, сподіваючись, що цим ремеслом Микита зароблятиме собі на хліб. Середнього сина Тараса віддає у Кирилівську церковно-приходську школу навчатися грамоті, бо бачив, що його до ремесел призвичаїти не вдається. Григорій Іванович Шевченко їздив по світу з чумаками (наймався хурщиком), був у Києві і в Одесі, бачив інше, не кріпацьке життя. Брав у такі подорожі й сина Тараса, про що Тарас Шевченко й описує в повісті «Наймичка».

   У 1862 році Олександр Матвійович Лазаревський у матеріалах по біографії Тараса Шевченка пише: « Уже з дитячих років Тарас Григорович виявив надзвичайну допитливість розуму; особливо прислухався він коли бувало дід чи батько його на якесь свято починали розповідати про минувшину. Батько Тараса Григоровича був грамотний і для свого середовища досить начитаний; розповідь його відзначалась релігійним характером; він любив переказувати житіє святих і всіляких подвижників благочестя. Інший характер мала розповідь діді, живого свідка Коліївщини; всі герої цього кривавого епізоду української історії були йому добре відомі, і саме про них він любив святковими вечорами оповідати дітям і онукам.

Розповіді батька й діді, безсумнівно, дуже вплинули на подальший розвиток творчого обдаровання  нашого поета й не могли не відбитися згодом на його творах».

  На смертному одрі Григорій Шевченко склав духовний заповіт, який передавав з уст в уста, від покоління до покоління: Синові моєму Тарасові з спадщини після мене нічого не треба. Він буде людиною абиякою; з його вийде або щось дуже добре або велике ледащо; про його спадщина після мене, або нічого не значитиме, або нічого не допоможе». Батькове пророцтво справдилося.

   Осиротів Тарас Шевченко в ранньому віці. Тяжким був його шлях у жорстке доросле життя, та до кінця своїх днів він не розгубив мудрість батькової науки, яка добірним зерням впала в душу хлопця. Найтепліші спогади про батьків, дідів, братів, сестер знайшли відображення у поетичній та малярській творчості нашого Кобзаря. Картиною «Селянська родина», яку шевченко написав у 1843 році під впливом вражень від першого перебування на батьківщині у Кирилівці, передає духовну сутність української сім’ї. Для Тараса Шевченка сімейна ідилія – вершина людських відносин, прояв найвищої любові.

   Тарас Шевченко мріяв створити власну родину. Мріяв про велику дружню сім’ю.

    Нереалізовані батьківські почуття шевченко проявив сплеском найніжніших емоцій, особливо шукав товариства селянських дітей, яким розповідав казки, співав дитячі пісні, майстрівав їм пищики і свистки.

   В роки заслання батьківською любов’ю оточив маленьку Наталію Ускову. Сама вона мало що пам’ятала, але постійні спогади батьків про Тараса Шевченка. З яким довелося прожити п’ять років у Новопетрівському укріпленні, назавжди лишилися у її пам’яті. Дітей Шевченко дуже любив. У Новопетрівському укріпленні улюбленицею його була саме Наталію Іракліївна, старша донька Ускова, що народилася через кілька місяців після того, як батьки прибули до фронту. З нею Тарас завжди проводив дозвілля, розповідав про свій рідний край зрозумілою для неї дитячою мовою, робив для неї вудочки, плів кошики і співав пісень: то сумних, що примушували стискатися її дитяче серденько й лити сльози, то веселих.

   Немає що казати, діти любили Кобзаря! Не дурно вже він сам за себе говорив6 « Кого люблять діти, той, значить, ще не зовсім поганий чоловік». І то свята правда…

   У 1853 році з Новопетрівського укріплення у листі до Бронислава Зелеського Шевченко пише: «…я так люблю дітей, що не надивився б напевно на вірний отпичаток ангела». В повісті « Княгиня» нагадує: «У мене в кишені були цукерки;треба підмітить, що я цей продукт постійно мав при собі під час моїх поїздок по Малороссії. Замітьте, що нічим неможна задобрити мого земляка так як приголубити його дитину».

   Через призму того часу Шевченко з великою батьківською любов’ю, зображує дітей на полотнах: «Циганка-ворожка», «Хлопчик з собакою в лісі», «Діти Рєпніних», «У Києві», «У Решетилівці» та інші.

   Не судилося Тарасові Шевченкові в житті стати батьком, главою своєї родини, виховувати діток у мирі та злагоді, але тема любові до дітей, страждання за їхню долю звучить у його поезіяхі прозових творах. В житті Тарас Шевченко не спізнав щастя батьківства, бо його місією було стати – БАТЬКОМ цілого народу, захисником дітей українців, стати на захист інтересів цілої нації, зберегти історичну пам’ять рідної землі, навчити синів і дочок одвічної мудрості українства.